Катехизм Української Греко–Католицької Церкви вчить, що наше спасіння звершується у Христовій Церкві – єдиній, святій, соборній та апостольській. Святий Йоан Золотоустий у своїх повчаннях пише:«… Як пристань, відгороджена від вітрів і хвиль, надає велику безпеку кораблям, що входять до неї, так і Божий дім, захищаючи тих, що входять до нього, від неспокою житейських справ, як від бурі, дає їм стояти у великій тиші й спокої та слухати Слово Боже… Тиша, що в нім панує, трепетно твердить і налаштовує до благочестивого життя, збуджує ум, відбирає пам’ять про тутешнє й переносить тебе від землі до неба… якими наситившись благами відійдуть звідси ті, що тут перебували!».

«Храм – це ікона двоєдиного світу», а іконостас служить засобом поєднання двох світів, як пише священик П. Флоренський: « Іконостас – це межа між видимим і невидимим світом. Згуртований ряд святих, хмара свідків, що обступили Престол Божий, сферу небесної слави, і звіщають таїнство, творять собою вівтарну перегородку та роблять її доступною для нашої свідомості. Іконостас – це видіння, це явлення святих і ангелів –  ангелофанія, явлення небесних свідків, і насамперед, – Богоматері і Самого Христа у плоті, – свідків, що несуть вістку про потойбічну дійсність. Іконостас – це самі святі…».

« У воплоченні Сина Божого «неприступного Бога (люди ) побачили як приступного для всіх чоловіка». Старий Завіт забороняв творити ідола чи зображувати Бога, аби застерегти народ від ідолопоклонства: «Не робитимеш собі ніякого тесаного кумира, ані подобизни того, що вгорі, на небі, ні того, що внизу, на землі, ні того, що попід землею, у водах» (Вих. 20, 4). У Новому Завіті волоченого Бога – Ісуса Христа – можна було побачити, почути, доторкнутися до Нього (пор. 1 Йо 1,1), а тому й зобразити.» (КУГКЦ 589). У Новому Завіті слово «ікона» дуже часто стосується волоченого Слова. Апостол Павло вчить, що Господь Ісус Христос – « Образ невидимого Бога» (Кол 1,15). Сам Христос каже до Филипа, що: «Хто Мене бачив, той бачив Отця» (Йо 14, 9).

З грецької мови слово «ікона» перекладається, як «зображення», «мислений образ», «уподібнення». Можемо сказати, що

ікона

Спас Вседержитель

ікона – це і зображення, і одночасно, його мисленний образ, «єдність яких богослов’я ікони трактує як невидиму, проте цілком реальну «присутність» у зображенні його оригіналу, у зображенні святого – самого святого, у зображенні Христа – самого Христа».  Насамперед, ікону пишуть для спільнотної та особистої молитви. «Щоб пізнати і сприйняти ікону – читаємо в катехизмі,- треба її молитовно споглядати,…дивитися вглиб». Ікона – це двері між двома світами. «Молитва перед іконою є спілкуванням з тим, хто на ній зображений…Ікона завжди має в собі звернення Бога до людини, виявляє її покликання до життя з Ним. «Побачити» Бога, який з ікони з любов’ю дивиться на нас, –  це найбільший дар Божий, явлення «неба на землі». «Побачивши» Бога в іконі, ми стаємо здатними побачити Його в іншій людині» (КУГКЦ).  Покликанням християнина є відновити свою іконічність, що рівноцінне спасінню. Оскільки першою іконою Бога був Адам, який пошкодив свою богообразність, впавши в гріх, а з ним і все людство і Божий образ в людині став затьмарений гріхом, то лише з приходом другого Адама світ отримав можливість знову осягнути свою іконічність. Тому,  для християн почитати образ Божий означає стреміти до відновлення Його в собі та у світі. Отці Церкви кажуть, що «кожний із нас є іконописцем власного життя».

Катехизм УГКЦ вчить, що: «Християнське моральне життя – це свідчення віри…Створена на образ Божий, людина покликана відображати Бога у своєму християнському житті, таїнственно являти життя Пресвятої Тройці й так зростати від образу до подоби Божої. Кожен християнин покликаний до того, щоб таке таїнственне «відображення» божественного життя в його житті виявлялося щораз виразніше».

Для написання багатьох ікон головним джерелом є Євангеліє, яке подає словесну ікону того чи іншого іконописного сюжету. У ранніх віках іконопочитання, ікону називали «книгою для неграмотних», оскільки вона давала людям уявлення про найважливіші події Старого та Нового Завітів. Найтісніше слово пов’язане з іконою через надпис на ній. О. С. Булгаков пише, що: «Іконічність у іконі створюється її надписом, іменем, як серцевиною воплочення слова, богоодкровення». Надпис встановлює єдність імені та зображення.  Вписане в ікону Боже Ім’я чи ім’я святого – це немов би священна печать, що засвідчує відповідність зображення зі зображуваним та запевняє реальну присутність особи в її іконі. Значення слова в іконі настільки велике, що без надпису ікона «не дійсна».

Не лише окреме слово, але й усі твори словесності можна розглядати як іконообраз. Тому молитва також є словесною Божою іконою. Преподобний Никодим Святогорець каже: «Спочатку славослов Бога, тоді дякуй Йому за добродійства тобі виявлені, далі ісповідуй Йому гріхи та порушення заповідей, і нарешті, проси у Нього потрібного тобі, найперше ж – у ділі твого спасіння». Тропарі і кондаки – це словесні ікони празників, все про що вони говорять, як правило, стає предметом іконописного зображення даного празника. Сформований у Візантії до 7 ст. канон – це одна з найважливіших і найбільш вживаних у Православ’ї форм молитви, який читають, як частину богослужіння Утрені, Повечір’я, Північної, а також входить до келійного правила монахів і особистої молитви мирян. До словесних ікон належать також Акафісти і житія святих.

Кожна ікона пишеться згідно канону, тобто певних правил. Якщо іконообраз робить видимим невидиме, являє його, то канон закріплює це антиномічне об’явлення у визначеній формі, але не довільній, а також «об’явленій». «Завдяки цьому канонові лики Христа, Богородиці та святих є пізнавальними завжди і всюди».

с. Домініка Борщик